Битва за Україну: диявол проти Бога — хто на чийому боці? За лаштунками війни

Чи на стороні України Бог?

Ведучий: А що, якщо Україна – це не просто політична чи військова арена, а місце, де борються сили пекла і добра? Хто на чиїй стороні? І що відбувається з полонениками війни? Давайте запитаємо нашого гостя. Отець Роман Братковський, священник Української греко-католицької церкви, сьогодні завітав до нас в студію. Романе, мої вітання.

Гість: Дякую за запрошення, вітаю.

Ведучий: Непроста тема – Бог на чиїй стороні? На стороні Росії чи України? Адже в Росії моляться за своїх солдатів, благословляють їх, просять, щоб вони захопили якомога більше території України. А ми просимо за захист наших воїнів, за їх повернення цілими, живими. І ми робимо так само. Кого почує Всевишній?

Гість: Гарне питання, дякую. На чиїй стороні Бог? Перше, я би хотів сказати, що Бог точно не на стороні війни. Там, де зло, руїна, смерть, насильство – це не є природа Бога. Природа Бога – це мир, радість, любов. Бог дає життя, але не забирає.

Росія теж молиться, благословляє зброю, і я вірю, що вони чистим серцем теж вірять, що Бог на їхній стороні. Ми, як Україна, яка обороняється, яку захищаємо, і ми віримо, що Бог на нашій стороні.

Щоб відповісти на це питання, треба знати характер Бога. Який характер Бога? Якщо розуміти характер Бога, що Бог, як люблячий батько, то задати питання: батько на чиїй стороні, коли двоє дітей воюють між собою? Він буде ні на чиїй стороні. Він за те, щоб війни не було.

Одна дитина хоче, щоб тато за неї заступився, і друга дитина хоче, щоб тато за неї заступився. То питання: на чию сторону стане тато? Тато не стане на одну сторону. Тато скаже: "Діти, я хочу, щоб закінчилась війна і щоб ви жили в мирі".

Тому Бог буде все робити, щоб зупинилась війна. Як буде робити? Перше, він буде пробувати зупинити тих, хто цю війну починають. Мусимо зупинити джерело. А тоді відповідно і поступово будуть зупинятися всі інші процеси. А тоді настане процес зцілення, реабілітації.

Тому я думаю, Бог на стороні миру, радості і любові. І він не буде стояти на стороні Росії чи на стороні України, як ми думаємо. Кожен хоче приватизувати Бога, правда? Дуже хочеться. Але я думаю, що Бог завжди вибере... Ми не можемо заставити Бога, ми можемо лише підкоритись йому.

Духовна війна на полі бою

Ведучий: Чи ви згодні з думкою, что на полі бою, де зараз все відбувається, борються ангели і демони?

Гість: Так. Знову ж таки питання: хто ангели, хто демони. Війна, будь-яка фізична війна – ми мусимо розуміти, що першим, чим почалась фізична війна, мусила початися духовна війна. Все спочатку відбувається в духовному світі, а потім масштабується у фізичному світі.

Тому, відповідно, в духовному світі є війна. А тоді наступають вже війська, якщо читати уважно Старий Завіт. Перш ніж якісь народи нападали на інші народи, то вони посилали своїх чаклунів прокляти ті народи. А тоді виходила тільки армія, щоб завоювати якусь землю чи територію.

Що означало прокляти? Це означало, що перше посилалися духовні певні сили. А тоді йшли фізичні сили.

Що зараз відбувається? Зараз реально йде війна. Наші збройні сили, армія веде війну фізичну. Церква веде війну духовну. Якщо б ми розуміли насправді і вірили в цю війну... Фізично ми віримо, бо ми бачимо, що відбувається. Але мусимо розуміти, що також нам треба виграти битву духовну. Виграємо духовну битву – виграємо фізично. Програємо духовну – програємо фізично.

Хто ангели, хто біси? З чого треба починати? Хто починає війну? Той, хто починає війну, той завжди неправий. Правда чи ні? Тому будемо казати, що в нашому випадку ми не починаємо війни. Ми не хочемо війни. І Україна насправді не хоче воювати.

Навіть якщо дивитись, вже за ці роки, що ми терпимо, вже з 2014 року йде війна. Я вірю, що наш український народ не хоче війни. Він не хоче йти і не має в серці йти завойовувати нові території Росії, знищувати, спалити їх повністю. Ні, ми насправді люди миролюбиві, ми хочемо миру. Але деколи, щоб мати мир, треба зупинити агресора, який зараз наступає. І тому Бог завжди буде на стороні миротворців. На стороні тих, хто захищається, я би сказав.

Чи допомагає Бог російським солдатам?

Ведучий: Дуже хочеться вірити в те, що Всевишній не допомагає російській армії. Дуже цього хочеться. Адже ми багато чули історії, як Бог допомагав нашим військовим, вони виходили з оточення. Може, я навіть ніколи не задумувався над тим питанням, може і в Росії є якісь свідчення, як Бог допомагав їм врятуватись. Але це може насправді і бути?

Гість: Бо якщо я не знаю серце того солдата, який стоїть на цій передовій, з тої сторони, він може реально вірити в Бога. Його система заставляє йти робити, але він має особисті відносини з Богом. І він може не хотіти. І Бог насправді може його врятувати навіть в цій ситуації.

Я не думаю, що Бог стоїть на такій стороні, щоб знищити всіх підряд, поголовно. Бог не узагальнює, як ми, як люди, узагальнюємо. Ми би хотіли. Але Бог бачить серце.

Тому перше, будуть відповідати ті, хто починають цю війну. Будуть відповідати ті, хто її бажають і розпалюють. Тоді, хто дають прикази, хто їм підкоряються, а потім вже, відповідно, ті, які би могли мати можливість відмовитися, але не відмовляються. Це непрості речі.

Перемога Ісуса і продовження боротьби

Ведучий: Взагалі, ідея духовної боротьби вона часом протирічить Біблії, тому що, наскільки ми розуміємо, Ісус переміг на хресті, але водночас якась битва продовжується. То відбулася та перемога?

Гість: Гарне питання. Перемога відбулася, але вона не поширюється на все автоматично. Перемога відбулася, і смертю Ісуса смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував. Ісус відкрив Небеса.

Іншими словами, якщо сказати простіше, Ісус дав право вибору. Якби Ісус не помер і воскрес, у нас вибору не було. Ми всі були поголовно приречені на пекло. І ніхто би не спасся. Ні своїми ділами, нічим.

Право вибору та два царства

Гість: Ісус дав право вибору. Це означає, що кожен, хто повірить, буде мати шанс на небо. Хто не повірить, залишається під владою, яка й була. Під владою гріха і смерті.

Ті, що повірили, ходять у законі життя. А ті, хто не повірили, залишаються під законом гріха і смерті. Тепер є два табори. Ці два табори — царство Боже і царство темряви. Апостол Павло каже: що є спільного між світлом і темрявою? Між Христом і Антихристом? Нічого. Це два різні табори.

Дві однакові людини, але два різні стани серця. Один шукає миру, другий шукає війни. Один шукає любові, другий шукає ненависті. Один шукає, як послужити, а другий — як використати. Природа лишилася та сама, але внутрішня людина змінюється.

Божа любов і остання можливість

Гість: Ісус дав можливість вибору. Люди, які не вибрали, залишаються під законом гріха і смерті. Що з ними буде? Вони будуть чекати свого суду.

Бог настільки любить кожного з нас, що чекає до останнього подиху. Людина до останнього подиху може призвати ім'я Господнє і спастися. До смерті діє Боже милосердя. Після смерті буде суд. Божий суд.

Розбійник, який висів на хресті, був засуджений владою на смерть за своє злочинство, але покаявся, визнав Ісуса як свого Господа. Розбійник, який по лівиці, осуджував Ісуса, а який по правиці, казав: "Господи, помилуй мене, коли будеш у царстві небеснім". І Ісус йому сказав: "Сьогодні будеш зі мною в раю".

Людина, яка провела все своє життя як злочинець, в останню секунду змінила вектор вічності для одного розбійника, а для другого не змінилася.

Особистий вибір та народження згори

Гість: Після смерті і воскресіння Бог вибрав, що всі були спасені. Але тепер наступає момент особистого вибору кожної людини.

Людина, яка почує про цю добру новину, що зробив Ісус, повірить — в ній всередині переключається із закону гріха і смерті закон життя. Ми називаємо це народженням згори. Блаженство, благодать.

Інша людина, яка не вірить, далі залишається в тому законі гріха і смерті. Її розум затемнений, серце черстве, і вона не вірить. Вона сміється з Христа, сміється з церкви. Але після смерті буде суд для однієї і для другої людини.

Суд та заступництво Христа

Гість: Людина, яка повірила, за неї заступиться Христос. Ісус каже: кожен, хто визнав мене, я визнаю. А хто мене не визнав, я скажу: я тебе не знаю.

Що буде з тими людьми, які не визнали Ісуса? Бог скаже: чим заплатиш за свій гріх? І людина буде казати: я жив добре, я робив те-то. Бог каже: я не питаю тебе за те, що ти робив добре. Я питаю, чим заплатиш за свій гріх? А заплата за гріх — смерть.

Одні люди прийняли рішення повірити в заплату, яку зробив Ісус. Другі люди відкинули. Якщо ми відкидаємо жертву Христа, значить самі заплатимо за гріх. Чим? Своєю смертю. Тому одні очікують на життя вічне, а другі — на суд.

Хто визначає долю на війні?

Ведучий: Торкаючись теми людини, її душі, ви багато служите військовим. Не проста тема, але все ж таки, хто визначає, хто повернеться додому, хто ні? Це в духовному світі якісь сили добра, чи навпаки, сили зла вирішують, що ти загинеш, а ти повернешся?

Гість: Це дуже глибоке питання. Можна довго говорити про це. Я думаю, духовний світ визначає. Але що означає "духовний світ визначає"? Духовний світ не може визначити сам по собі. Нічого не відбувається автоматично. Все питання, з яким духовним світом людина йде на війну.

Ведучий: Нещодавно в Україні після одного з обстрілів дівчинку викинуло на матраці з дев'ятого поверху, і вона вижила. Таке відчуття, що хтось зберіг її життя. У той час ціла родина загинула. Хтось там наверху визначає?

Особисті відносини з Богом та молитва

Гість: Гарне питання. Я думаю, що кожна людина має особисті відносини з Богом. Кожна людина має особисті відносини з ворогом, з сатаною. З прокляттями різними.

Кого Бог може зберегти, він зберігає. А що відбувається з іншими, я до кінця не можу сказати. Можу сказати, що за одних хтось молився. Одні самі мали віру, за других хтось молився. За третіх, може, благословення перейшло по тисячному поколінню. А за других, вони не мали віри. І може, за них ніхто не молився. А може, плюс вони ще були під законом гріха і смерті, прокляттями.

Тут складна схема в духовному світі, щоб розібрати зараз по поличках. Кожен буде себе ідентифікувати зараз. А мій син, який загинув, то він у якій позиції був? А мій, який вижив? І люди будуть виривати це з контексту.

Молитва як захист

Гість: Важливою є сьогодні молитва. Наша молитва — це єдиний шанс для тих, хто на передовій. Я був на передовій. Єдине, що мене врятувало, це не мої сили, знання, зброя чи навики війни. Коли снаряди летять на тебе, то яким би професіоналом ти не був, тобі не поможе. Крім якогось чуда.

Питання: чому відбувається чудо? Я вірю, що це є або моя молитва, або молитва моєї родини, або молитва моїх батьків, які заступалися. У духовному світі це є багаж захисту над тими людьми.

Деколи буває так, що люди кажуть: ми за цю людину молилися, молилися, молилися, і його не стало. І люди кажуть: поясніть. Я їм кажу тоді: єдиний, хто хоче смерті наших дітей, це сатана. Господь хоче зберегти життя.

Навіть якщо сталося так, що наші діти пішли, то вони зараз з Господом. І ми до них повернемося. І ми ще побачимося з дітьми. Це нам дає надію. Це нам не пояснює всіх питань, чому так сталося, але це нам дає надію, що вони зараз з Господом. Бо ми за них молилися, і вони молилися.

Фундамент віри у випробуваннях

Гість: Люди, які не мають довіри до Бога, і коли не знають, де їхні діти чи що буде після смерті, це дає безнадію. Це пекло. І вони не розуміють, де вони. Молитися за них чи не молитися за них. Що робити? Чому така несправедливість? А де був Бог? А чому? І це розбиває людей всередині.

Людина, яка вірить і довіряє, вона пройде навіть через втрату найближчих, але не розчарується в Бозі. А людина, яка експериментує з Богом — не вірить, але коли тривога, тоді до Бога — і тоді, відповідно, нічого не відбувається, винить себе, життя, всіх.

Притча про два будинки: фундамент віри

Гість: Ісус пояснив про два будинки. Притчу про два будинки. Один слухає — два слухають, але в одного будинок стоїт на скалі, а другого стоїт на піску. І що Ісус каже? І на цей, і на цей будинок прийшли випробування. Випробування прийшли на обидва будинки. Але один завалився, другий стоїть.

Ісус хоче пояснити — проблема не в випробуваннях, як ми деколи думаємо. Проблема не в будинках, не в нас, а проблема у фундаменті. А що є фундамент? Наша віра.

Наша віра може бути побудована на піску. Що таке пісок? Це життя дуже поверхневе, забобонне, нестабільне. А життя побудоване на скалі — це той, хто слухає і виконує. Один слухав, але не діяв — не жив тим словом, а інший слухав і зробив це слово фундаментом. І коли прийшла проба, він стояв.

Війна як випробування віри

Гість: Сьогодні всі проходять через таку пробу. Без Бога немає шансів. Кажуть, що в окопах немає атеїстів. Проте, чи бачили ви атеїстів в окопах? Бачив. Я бачив атеїстів в окопах, і бачив віруючих, і бачив, як за секунду людина стає віруючою, і за секунду, як віруючий стає атеїстом.

В умовах війни, з того, що ми бачимо, взагалі важко повірити, що Бог може існувати, коли бачиш, що там відбувається.

Досвід війни: різні реакції на одні події

Гість: Я був на війні в 2014 році, я був солдатом, я був на передовій, і я собі задавав ці питання. Я дивився, як люди реагують на одні й ті самі події. Наприклад, ми стоїмо, і зараз наш побратим загинув. Одна людина зненавидить Бога в секунду, а друга людина буде прославляти Бога. Ми бачимо одну й ту саму дію, одну й ту саму втрату, дві різні реакції.

Ми проходимо через одне й те саме, але реагуємо по-різному. Від чого це залежить? Залежить від того, що в нас всередині.

Якщо людина йшла на війну глибоко віруючою — мала контакт зі своїм внутрішнім серцем з Богом, то вона всюди буде бачити Бога. І де б вона не бачила розруху, вона буде бачити дію Бога. І тому вона буде за все прославляти Бога.

Людина, яка була просто хрещена, але не практикуюча — ми всі молимось, коли страшно, коли тривога, то моляться. Але коли приходять серйозні випробування, вони ненавидять Бога. Чому? По-перше, вони не можуть справитися з тією несправедливістю. По-друге, вони не можуть справитися з тим, що вони бачать.

І тоді вони кажуть в своєму серці: якби Бог був... А інший, дивлячись на те саме, каже: «Боже, прославляю Тебе». А другий каже: «Тебе немає». Від чого це залежить? Це не залежить від того, що відбувається навколо нас. Це залежить від того, що відбувається всередині нас.

Бог діє через людей

Гість: Я бачив солдатів, які проклинали Бога, які ненавиділи Бога. І бачив солдатів, які прославляли Бога. Я люблю говорити з солдатами, які сперечаються, що Бога немає. І вони мені кажуть, що Бога немає. А я тоді задаю питання: «А чому ти пішов захищати країну?»

Він каже: «А хто ж тоді?»

«А звідки в тебе взагалі таке бажання пішло захищати? Чому ти не втік?»

«Не знаю. А чому я?»

«А він тоді: «Ну, але хтось мусить стати на сторону добра».

Я кажу: «Бачиш. А звідки в тебе бажання взагалі стати на сторону добра? Ти навіть не усвідомлюєш, що ти зараз і є тими руками Бога. Це Бог через тебе зараз хоче захистити нас від зла».

І тоді він щойно починає усвідомлювати: «А я думав, що то я...»

Психологічна допомога та внутрішня стійкість

Гість: Різні є хлопці. Але я їх розумію, бо те, через що вони проходять, те, що вони бачать — психіка не витримує людська. Якщо немає основи віри, то психіка швидко здає. А якщо є, то людина зміцнюється, стає твердішою, фундамент стає сильнішим, і вона славить Бога.

Це не означає, що воно не впливає на неї. Це не означає, що людина вийде здоровою психологічно. Треба буде допомога таким людям. Мені потрібна була ця допомога. Але це означає, що ця війна не зруйнує їх внутрішньо.

Служіння військовим із травматичним досвідом

Ведучий: Ви, як людина, яка служить військовим — як ви служите тим людям, які за всі ці роки війни вбили багато ворожих солдатів, і тепер він від цього десь всередині себе мучається, і можливо навіть бачить тих, кого він знищив у снах?

Я чому це кажу? Тому що колись мій тато мав таку необачність купити медальйон загиблого німецького солдату. Два, здається, він купив десь на чорному ринку. Він таке любив — чорну археологію. І з тих пір душа — не знаю, хто цього загиблого солдата — хтось почав приходити йому у снах і говорити: «Поховай мене». За деякий час він просто подарував назад той медальйон — він просто не витримав цього. Як ви служите таким військовим?

Свідчення солдата з Маріуполя

Гість: У мене вже принаймні два останні свідчення, які я можу розказати. Одне розкажу. Військовий з Маріуполя, який вивіз свою сім'ю під час окупації Маріуполя — він був ТРО, вивіз сім'ю в Дніпро і пішов служити в ТРО, а потім він потрапив в «Азов». І в «Азові» він служив цілий час в штурмових військах. І три роки він постійно був у штурмах. Це означає, що він постійно вбивав.

Він прийшов до мене і розказує історію, коротко розкажу. «Ми пішли на одне завдання, і ми знали, що там є окоп, і ми знали, що там є п'ять солдатів-окупантів, нам треба їх ліквідувати».

Зустріч з воїном: свідчення про Божу силу

Гість: Ми спочатку артилерія, міномети працювали, потім прийшли, закидали гранатами, і мій командир сказав: "Іди зачисти, хто там ще залишився живий". Він каже, приходить, у нього тверезий розум, не думає – доля секунди там все вирішує, реакція. Каже, немає почуттів, немає емоцій, ти просто виконуєш свою роботу. Інакше засумніваєшся – ти вже мертвий.

Він каже, бачу одного вже розірвало, другого, і розумію, що їх має бути п'ятеро. Дивиться – ще один виходить, він його в притул розстрілює. Розвертається – один дивиться на нього. Просто очі. Каже, бачу його в очі і розстрілюю в притул. Розвертаюся, а третій чи четвертий уже тримає автомат на мене. І я застиг, і він застиг. Але той солдат був у ступорі, у стресовій ситуації. Просто тримає автомат, але нічого не робить. І він каже, дивлюся на нього в притул і розстрілюю. Бачу, як його череп розлітається. У ту секунду не реагую. Виконав завдання, зброю позбирав, і ми йдемо.

Командир і ще один побратим. Виконали завдання, виходимо з окопу, він ніс рюкзак. Прийшла думка знятися з рюкзака, щось поставити. На долю секунди зупинився, командир робить два кроки вперед і підривається на міні. Командир і побратим його. Командир двохсотий, побратим трьохсотий, і він лишається один.

Уявіть собі – людина за п'ять хвилин пережила шість смертей і одного поранення. Тоді він бере, тягне пораненого два кілометри, повертається, бере командира тіло, тягне. А командир воював ще з 2014 року, професіонал. Тягне два кілометри, повертається. Каже, розум виконує, усе чисто, знаю, що маю це робити, немає ніяких емоцій.

Приходить, докладає, що сталося. І тоді, каже, приходжу до себе, усвідомлюю, що відбувається, і заснути не можу. Засинаю – сняться ті очі тих солдатів, які дивляться на мене. Не можу спати. Психіка їде, все їде. Не боюся йти виконувати завдання, але не можу витримати це тут. Не можу спати. Вони мені сняться.

Командир дав йому відпустку на 10 днів, і хтось порадив приїхати до мене. Приїхав солдат. Це лише одне із завдань, а воює три роки. Я навіть не уявляю, що можна сказати такій людині. Дивлюся і думаю: "Боже, що я можу казати?" Кажу: "Слухай, давай я за тебе помолюся".

Євангеліє для зраненої душі

Гість: Все, що я йому розказав – як Бог дивиться на нього, наскільки Бог його любить і віддав свого Сина за нього. Розказав йому Євангеліє. Добру новину. Слухайте, я ще не бачив ніколи людини, щоб так плакала від того, що розказували Євангеліє. Він так плакав, просто заходився сльозами. Не міг повірити, що хтось прийшов у цей світ і помер за нього, і не судить його.

Коли почав за нього молитися, сила Божа так зійшла на нього, Дух Святий – він просто плакав. Виходив цей біль весь із нього. Після деякого часу питає: "Що мені робити? Я повертаюся знову на передову. Знаю, що буду знову робити те саме".

Кажу: "Брате, ти виконуй свою роботу. Я тобі не можу сказати, що тобі робити, бо не можу приказувати. Ти сам знаєш. Але якщо буде можливість зберегти життя навіть ворога – збережи його. Якщо не буде можливості – дій за ситуацією, бо це війна. Але керуйся одним: Бог тебе дотепер рятував і буде далі. Але тепер ти вже Його знаєш".

Вручив йому Біблію. Пізніше дзвонив, писав: "Отче Роман, у мене життя змінилося. Іду і роблю те саме, але щось змінилося в моєму серці". Зараз не знаю, де він є, втратили зв'язок із ним. Але це один із тих моментів, які добре закінчилися, коли насправді не я, не якась моя порада. Що ви порадите такій людині? Але реально сила Божа зійшла на нього і зцілила його серце. На той момент. Вірю, що йому треба було ще багато проходити різні зцілення. Але людина змінилася.

Випадок із наркотичною залежністю

Гість: Другий чоловік, схожий на нього, але він плюс рятувався наркотиками і алкоголем. Сидів на наркотиках. Чому? Психіка не витримує. Попереднього питав: "Ти щось вживаєш?" – "Ні". Задав питання: "Як ти витримуєш взагалі?" Каже: "Не знаю". Кажу: "Хтось у родині тебе мусить за тебе молитися. Хто у твоїй родині був віруючий?" Каже: "Бабця". Кажу: "То по молитвах бабусі ти ще тримаєшся нормально, що не зійшов із розуму, не став алкоголіком, не став наркоманом. Бо те, що ти переживаєш, це неприродно, ненормально, і воно не проходить безслідно".

Тоді зрозумів, наскільки Бог його оберігав. Це не була його віра, це була, певно, віра бабусі. Але коли він потрапив сюди, це вже стала його особиста віра, коли зустрівся з Христом.

Другий чоловік, який приїхав – та сама ситуація, місяць уже не спить. Передова, місяць уже не міг спати. Психіка просто... Він пив каву кожні дві хвилини. Сигарета, кава, сигарета, кава кожні дві хвилини. Кажу: "Чоловіче, організм тебе відключить". А він: "Не можу, не можу спати. Зробіть щось зі мною". Трясеться.

Я не знав, що він був залежний від наркотиків. Думав, що це психологічний стан у нього такий. Просто за нього помолився. Коли помолився, потім наша спільнота, церква помолилася – він вирубався. Три доби спав. Просто вставав, йшов у туалет, їв, йшов спати. Встав як нова людина. Каже: "Щось зі мною сталося".

Повернувся знову на передову. Хлопці мені дзвонять з передової: "Що ви з ним зробили? Ми його знаємо три роки. Він кинув наркотики. Помирився з сім'єю, бо сім'я його лишила через алкоголь, через наркотики".

Історії зцілення і змін сердець

Гість: Він тверезо почав мислити, а в нього була лише одна мрія – повернутися на передову і застрелити свого командира. У Вуглегірську. В нього була така ненависть. Чому? Бо він каже: через дурні прикази мого командира мої друзі сьогодні в могилі. І в нього така ненависть була. Коли він від нас їхав, він казав: єдине, що я хочу – це їхати і далі виконувати свою місію, але вже захищати.

Це те, що я бачу. Так, були і випадки, коли ми говорили з людьми, і нічого не було. Люди в ненависті поверталися знову. По-різному це буває. Це два ідеальні випадки, які я вам розказав, але це насправді правдиві факти, які були зі мною.

Найболючіша втрата

Ведучий: Чи є якась історія або ситуація, яка настільки емоційно вас розривала, що ви плакали? Або, може, нещодавно?

Гість: Початок війни. Мій друг пішов на війну. Він теж був в Азові. Вони поїхали на штурм. Він був дуже близькою людиною для мене. Вони поїхали на штурм, і він пропав безвісти. Була загроза, що він загинув, але тіла не знайшли, бо цю територію вони втратили, їх обстріляли, спалили машини. Ті хлопці, які вижили, підтверджують лише, що був бій, і ніхто не знає, де ті хлопці. До сьогодні не знають.

Це для мене такий був удар... Насправді, війна стосується лише тоді, коли зачепить тебе або твоїх рідних. Бо якщо вона не зачепила тебе і твоїх рідних, це війна лише по телевізору. Крім того, я був на війні, я розумію, що таке війна. Але ти починаєш переживати лише тоді, коли хтось з твоїх рідних там є.

Я надіюся дотепер, що він десь у полоні, що він пропав безвісти. Ми контактуємо з його дружиною з нашої церкви, спільноти. Молимося за них. Але знаєте, це коли хтось з близьких твоїх, про яких ти точно вірив, що Бог його вбереже. У мене теж було багато питань, різних питань. Як ми говоримо про духовний світ, що, де, як. Але факт є фактом. Війна залишає багато ран у нашому житті.

Ведучий: Ви молилися за нього?

Гість: Так. Я його сам відвозив. Він пішов добровільно. Він так рвався на цю війну. Я вже був на війні. Я казав: Славік, ти просто не уявляєш, куди ти рвешся. Але я пам'ятаю себе у 2014 році – той азарт, той патріотизм. Таке оригінальне бажання захисту держави. А якщо не я, то хто?

Я дивився на нього – це був 2023 рік, коли він йшов. Я себе згадував у 2014 році, коли мене ніхто не міг зупинити. Моя дружина, усі казали, що я зійшов з розуму, що йду в армію. Я знав, що можу не повернутися.

За півроку він уже воював, був у штурмовиках. Бог рятував його скільки разів. І один момент були такі новини, що він вже не виходить на зв'язок. До сьогодні не маємо контакту. Це людина близька, тому більше болить. Є багато людей, молодих людей, яких ми ховали, з якими прощалися. Але з ким ти більше емоційно пов'язаний, того більше й болить.

Це правда. Коли мама ховає свого сина, це один біль. Коли сусіди ховають сусіда, це зовсім інший біль. Коли односельчани ховають свого односельця, це зовсім різні рівні болю.

Почуття вини між військовими і цивільними

Ведучий: Сьогодні часто чутно, як військові, які опинилися в цивільному житті або повернулися на якийсь час, виявляють очевидну претензію до цивільних: мовляв, ми там воюємо, а ви тут у комфорті. Насправді вони мають рацію – дійсно, ми в комфорті в порівнянні з тим, де і в чому живуть люди. Але після такої розмови я відчуваю сильне засудження і ходжу з відчуттям провини. Як правильно реагувати на таке? Чи варто засуджувати себе за це? Що я тут, а вони там?

Гість: Зараз суспільство дуже пошароване і розділене. Військові, які на передовій, цивільні, які в Україні, і люди, які за кордоном. Кожен з них буде ходити у своєму рівні почуття вини.

Я колись про це думав. Почуття вини – це така річ, яка контролює від солдата, який в окопі, до людини, яка зараз на іншому континенті, в Штатах чи ще десь. Усі ніби виконують якусь свою роль, але в них усіх буде почуття вини.

Я був солдатом, я розумію, як працює ця схема. Бо це є стратегія сатани також. Але якщо ми цього не розпізнаємо в собі, то ми атакуємо людей. Ми між людьми ставимо залізні мури. А зараз це робиться дуже просто.

Почуття вини на всіх рівнях

Гість: Коли я був на передовій, яке може бути почуття вини в солдата, який на передовій? Є. В тебе є почуття вини, що твій побратим учора загинув, а ти живий. В тебе є почуття вини, що ти лишився живий, а він уже загинув. Ти трьохсотий, а ти ще не поранений. І в тебе почуття вини.

Солдат, який на другій лінії – в нього почуття вини, що той на передовій стоїть, ризикує. А я тут, хоч щось летить, але це не так, як той. Солдат, який на третій лінії скаже: я тут вожу, я водій, а там ті стоять на блокпосту. Там пролітає, вони ризикують. Солдати, які зараз просто в частинах у своїй дислокації: ті хоч там, ближче до війни, а ми просто тут.

Я сказав лише про солдатів. І між ними всіма діє один той самий закон. Тепер беремо цивільне населення. Люди кажуть: вони хоч у частині, вони хоч пішли, а я сиджу тут. Люди, які за кордоном, кажуть: люди цивільні в Україні принаймні хоч в Україні лишилися, а ми виїхали.

Усіх від передової до закордону контролює одна й та сама сила – почуття вини.

Ведучий: А хіба це не є проявом порядності, що ти відчуваєш цю провину за те, що ти виїхав, а хтось воює, хтось тут?

Гість: Я думаю, що і так, і ні. Є відповідальність, співвідповідальність, це правда. А почуття вини – це коли тебе змушують почуватися винним за те, в чому ти невинний.

Розмежування вини та відповідальності

Гість: Є люди, які виїхали 30 років тому в Америку, вони зараз живуть, і в них буде почуття вини з тим, що відбувається зараз в Україні. Чи вони винні, що почалася війна в Україні? Ні. Чи вони можуть вирішити глобальне питання? Ні. Але вони почуваються винними, правда? Чи цей солдат, який зараз себе винить за побратима, чи він винний, що його побратим загинув? Ні. Чи він винний, що війна почалася? Ні. Але він буде почуватися винним.

І тут дуже важливо розмежовувати, де є моя вина, а де не моя вина. Розумієте? Якщо ми не вміємо розмежовувати почуття вини в собі, то воно буде нас розривати зсередини. І не важливо, чи ви будете зараз тут в студії, чи той, який в окопі сидить. Вони всі ходять під одним і тим самим. І немає миру, немає радості. Я постійно винен. Це стратегія сатани.

Побажання українцям

Ведучий: Що ви могли б побажати всім нашим глядачам, українцям, тим, хто на війні, тим, хто в цивільному житті?

Гість: Я би хотів побажати триматися Господа. Шукати Бога. Без Бога немає сенсу в житті — ні в мирний час, ні в воєнний час. Без Бога ми не пройдемо найскладніші моменти нашого життя.

Але дехто скаже: «Я шукаю Бога. Як шукати Бога?» Просто своїми словами можеш сказати: «Господи, поможи мені. Моїй сім'ї, моєму сину, брату, свату, тату». Я не знаю, хто у тебе сьогодні на війні, чи хтось сьогодні загинув. Є багато болю сьогодні, страждання.

І в багатьох людей є неправильне розуміння Бога, яке призводить до ненависті, відкинення, осуду і ще більшого болю. А коли ми маємо ще й поранення від різних конфесій, церков, священників, батюшків, то в нас формується неправильний образ Бога, церкви, священників. І це призводить до ще більшої ненависті в людей.

Заклик до дії

Тому я би побажав, дорогі, триматися Господа, триматися один одного. Робити те, що у наших силах. Щоб не мати почуття вини, треба робити те, що у наших силах на тому рівні, де ми є.

Якщо ти військовий — роби те, що у твоїх силах. І не почувайся винним, що хтось робить більше чи менше. Якщо ти волонтер — роби те, що у твоїх силах, але не почувайся винним, що ти не військовий. Якщо ви просто в цивільному житті — робіть те, що у ваших силах. Якщо люди за кордоном — робіть те, що в ваших силах.

По-перше, молімося, а по-друге, робімо все, щоб ця війна закінчилася. Я би хотів це побажати.

Завершення програми

Ведучий: Дякуємо вам. Сьогодні з нами був отець Роман Братковський, священник Української греко-католицької церкви. Від себе ще хочу додати, щоб дійсно ми трималися за Бога — як мінімум це допоможе нам не збожеволіти, особливо в ті часи, в які ми зараз з вами живемо. Дякую, що були з нами. Всім до побачення!