З броні в повсякденність: шлях воїна додому

Олег Покальчук, військовий та соціальний психолог у програмі «Психологічні посиденьки» розповідає про особливості адаптації демобілізованих військовослужбовців та способах їх підтримки.

Також цей ефір можна подивитися за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=pD55P_gl0rA

Війна змінює людей. Особливо це стосується: військових, які тривалий час перебувають в умовах війни. Але військове життя – це теж життя. Там є розпорядок, небезпека, але є й свої життєві ситуації, симпатії, антипатії та інше. Коли військовий повертається додому, де на нього чекають дружини та діти, вияснюється, що він дуже змінився.

Чому так відбувається?

• По-перше, тому що військові живуть за певними законами та розпорядженнями, через які у них формується поведінка згідно з нормативними потребами.
• По-друге, вони вчаться виконувати накази, приймати рішення, виконувати бойові завдання, розраховувати свої своє уміння та людей навколо себе.
• По-третє, через це вони починають бачити світ з більш прагматично-аналітичного ракурсу, з більш жорстокої сторони, бо вони постійно знаходяться на межі життя і смерті.

До чого потрібно бути готовими рідним та близьким?

Військові в умовах великого стресу набувають чорно-білого мислення та стають більш радикальними: те, що було  добре – стане краще, що було погане – стане гірше. Також вони стають більш прямими по відношенню і до себе, і до навколишніх, бо цього вимагали обставини. Є люди, які переживають гострі-реактивні психози, бойові стреси, але не так важливо, що людина переживає під час психотравмувальної події, як то – який слід в поведінці він залишає потім. Тобто залишиться шрам чи внутрішня рана. Це індивідуально. І відповідно до кожного випадку різні поради. Військового на гражданці можуть дратувати цивільні, які ходять без зброї, посміхаються, поводять себе, наче у них немає війни. Йому буде хотітися бачити тільки тих людей, які його розуміють – тобто побратимів.  Військові по іншому реагують на голосні, різкі звуки, бо для них – це симптоми чогось небезпечного. А також у них інше відношення до фізичних контактів. На приклад, не потрібно плескати його ззаду по плечу, бо ви ризикуєте бути автоматично вдареними. В умовах бойових дій наш організм виробляє велику кількість різних природних нейростимуляторів, які нам дозволяють відчуваєте себе у 2-чі молодшими. На гражданці, коли все це проходить, вік знов дає про себе знати. Тому людині хочеться повернутися до цього стану - тобто до військового життя. Військове життя більш зрозуміле і передбачуване: підйом, зарядка, їжа та інше. Не потрібно перейматися побутовими речами. Повертаючись до цивільного життя, до цього складно звикнути. Всі ці складнощі призводять до того, що у військового виникає бажання повернутися до світу страшного, кривавого – але зрозумілого. А також у нього можуть бути  суїцидальні думки.

Окремо потрібно поговорити про людей, які зазнали фізичних уражень та різного роду ампутацій – це інша історія. Як не дивно, але з психікою у них часто краще ніж у людей, які не зазнали фізичних уражень. Це така внутрішня компенсація.

Як поводитися поряд з ними?

Ні в якому разі не сприймайте їх як інвалідів та взагалі не говорити при них це слово. Скоріше за все, ці люди пройшли вже якусь терапію, де їх навчили давати собі раду. Вони можуть робити якось по-своєму, але вони знають як. Тому потрібно бути менш метушливими, не кидатися до них з щирим бажанням допомогти, з порадами або щось робити за них. Вони цього не люблять. Так у них можуть бути побутові проблеми, складнощі, але якщо вони просять про допомогу, тільки тоді допомагати. Взагалі бути по відношенню до них більш уважними, чуйними по ділу та бути просто біля них. 

Як себе поводити близьким та рідним?

• Потрібно розуміти, що адаптація військового у цивільне життя – це 2-х стороння робота: його близьких та його самого.
• У військових є патологічне відчуття, що цивільні люди невдячні. Тому підтримуючи з ним стосунки, потрібно це робити з повагою, співчуттям, підтримкою та вдячністю.
• Якщо є потреба, добре звернутися до психолога, а ще краще до військового капелана, якій як ніхто розуміє стан військового і знає, як йому допомогти.