Війна світів «Моя Буча»

«Це була моя Буча…», - історія містянки всесвітньо відомого українського міста, понівеченого російськими окупантами, пастора церкви “Skeemans” - Ольги Потирайло у програмі «Загартовані» з ведучим Євгеном Гольцовим. 

Трагедія Бучі була у кожного своя. Хтось про всі неймовірні звірства російських окупантів дізнавався з новин, а для когось це місто було рідною домівкою і все те, що там відбувалося, стало особистою важкою трагедією. 

«Буча - це був мій дім, - починає свою розповідь Ольга. - Це було найкраще місто у світі. Ми завжди казали, що це місто щасливих людей. Вперше ми приїхали сюди 15 років тому, і відразу зрозуміли, що хочемо саме тут жити. Тому що Буча – це більше, ніж просто місто біля Києва, більше ніж геолокація, це було місто сили, відпочинку та радості».

Але для Ольги, як і для багатьох бучанівців, життя в цьому місті розділилося на до 24 лютого та після. В цей жахливий день - 24 лютого вона у ФБ написала допис: «Ніколи не думала, що наші молитви звучатимуть так: «Боже, збережи нас до ранку».

Цей день жінка запам’ятала таким. «Я була в Бучі сама. (Божою милістю за день до початку повномасштабної війни, мій чоловік разом з дітьми поїхав в інше місто). Почалися вибухи. Над головами літали гелікоптери. Ми – всі мешканці міста не могли в це повірити. Спочатку був шок, несприйняття, було дуже важко усвідомити, що це відбувається у нас в Бучі». 

В цей день багато киян (і не тільки) намагалися вивезти свої родини у безпечні міста. Але Ольга поспішала спочатку у Київ, щоб віддати гроші своїм працівникам, які працюють на їхньому сімейному підприємстві. Потім поїхала у церкву, щоб підтримати людей та помолитися. А потім разом з декілька сім’ями повернулася назад у Бучу, де вони провели страшну ніч. 

«Всю ніч були обстріли, було дуже гучно і страшно. Тому рано вранці 25 лютого ми на машині виїхали з Бучі, - згадує Ольга. - Зупинилися на заправці у Ворзелі. Там була велика черга. І саме в цей час зайшли танки та поїхали у сторону Києва. Ми дуже швидко поїхали, але я запам’ятала до дрібниць все, що тоді бачила». 

Ольга виїхала до Польщі. Там вона знімала великий будинок, щоб приймати у себе українських біженців та усіляко допомагати їм. Повернулася вона у Бучу, коли її звільнили. Ось що вона у той день написала у ФБ: «Я змогла потрапити до Бучі після її звільнення… Машини на дорозі, простріляні кулями і величезними дірками на них. Дитячі сидіння, розкидані пляшечки та іграшки... Плями крові розірвали моє серце…». І ще був допис: «Я відчула запах зла».

Вона поверталася до Бучі по майже підірваному мосту та побачила картину, яку запам’ятала на все життя. «Все було сіре, чорне, в попелу, були розрушені будинки та споруди. А ще там був червоний дитячій візок. Він стояв, як яскрава пляма серед тієї чорноти. Я ледве не впала». Вона відчувала величезний біль, страх і паніку, який був у людей, які через все це пройшли. 

Потім Ольга дізналася, що окупанти залізли до неї в будинок 24-го березня, коли їх вже гнали з Ірпеня. Вони були недовго - десь 3 години, але встигли добряче нашкодити. «Вони думали, що в нашому домі жив атовець, - припускає жінка, - бо у нас були броніки та військове спорядження. Мій чоловік з 2014-го року постійно їздив на фронт та допомагав». 

В кінці програми гостя поділилася своїми відчуттями, що у неї довгий час, як і у багатьох людей, було відчуття несправедливості. «Чому вони напали на нас? Чому зруйнували наші життя? Хто дав їм це право?» Жінка молилася і Бог їй відкрив, що Він - справедливий. Це дало їй втіху, що саме Він покарає їх Своїм судом за всі їхні звірства і що нам не потрібно за це перейматися. Так, ми повинні йти до перемоги, звільняти наших людей та міста, але покарання на всіх них прийде від Господа.