Від чого та від кого маємо бути незалежними?

Від кого і від чого маємо ми бути незалежними? Спробуємо відповісти на ці питання в програмі «Епідемія доброти» разом з капеланом Олександрою Адріяшиною.

В Україні День Незалежності святкується 24 серпня. Але незалежність – це не просто велике свято, це те заради чого ми з вами воюємо, волонтеримо, донатимо, робимо свою роботу, виховуємо дітей, шануємо стареньких та інше.

Хтось з бійців сказав: «Незалежність – вона не проголошується, вона виборюється». Це дуже влучна фраза. Бо дійсно це не просто факт: ми - незалежні, це процес кожного з нас. Спочатку ми відчуваємо потребу в цій незалежності, а вже потім звільняємося від різних скреп, які нам заважають такими бути.

Ще у 1991 році, коли проголосили нашу Незалежність, деякі люди казали, що нам ще доведеться відстоювати свою незалежність, бо деякі країни, люди не готові нас відпустити. Тому хоч ми тоді й заявили, що ми незалежна, самостійна держава з нашою культурою, цінностями, мовою, історію та інше, але ми повинні бути у цьому питанні дуже рішучими.

Ліна Костенко сказала: «Бо хто за що, а ми за незалежність, ото нам важко через те». І це дійсно так. Але чомусь нам здавалося, що коли ти борешся за правильні речі, за тебе горою повинні стояти Бог, гарні люди та вся підтримка всесвіту. Це не завжди так. Іноді нам було так важко, що серце кров’ю обливалося, але ми все одно рухалися вперед.

Військові кажуть так: «Ошийник раба легше за обладунки воїна». У нас у людей є така тенденція підлаштовуватися, адаптуватися, що ми й робили багато років. Ми були, як та жабка, яку поставили у каструлю на маленькому вогні. Ми потихеньку собі варилися і навіть не помічали небезпеки. Наша культура потроху відступала, наша мораль стиралася, ми вже нормально співіснували з тими речами, які насправді є не нормальними.

Але в наше життя прийшли стреси, революція, війна, і ми раптом все побачили, що відбувається. І зараз, ми, як та жабка, яку кинули в кип’ячену воду. Ми вистрибнули і зрозуміли, що так не повинно бути. Що нам потрібна справжня незалежність, розвиток, демократія, чесні прокурори, справедливі суди, які працюють по закону і карають тих, хто порушує закон.

Ми всі раптом подорослішали і захотіли бути вільними, бо зрозуміли, що всі речі, які ми обираємо, шлях яким ми йдемо все має наслідки. Це дуже схоже на дорослішання дитини.

Маля народжується, і вже дуже скоро вона починає потроху виборювати у батьків свою незалежність. Спочатку вона вчиться тримати ложку, потім ходити, потім складати іграшки й далі. Це нормально, коли в неї щось не виходить з першого разу, коли вона падає. Нормальні батьки її піднімають, і вона вчиться далі. Дуже важливо вчитися бути незалежними. Ключове слово «вчитися».

На жаль, не всі наші покоління були спроможними передати нам любов до нашої батьківщини та вчили поваги до нашої культури, історії та наших цінностей. Тому для нас це було дійсно складне завдання - самостійно цьому вчитися. Але що ми можемо?

1. Ми можемо надихати один одного. Ставити перед собою цілі, досягати їх, а потім ділитися нашим досвідом з іншими. Тоді, тим хто їде за нами, буде легше, ніж нам, а тим хто йде за ними, ще легше.
2. Ми повинні бути тими, хто чогось досягає, завойовує, перемагає для збудування нашої держави, нашого розвитку та незалежності. Нам потрібні зміни, прогрес, щоб те старе , що нас тримає – відходило.
3. Читати класичну та некласичну літературу, вірші, історії людей, які знали, що помруть, але все одно щось робили. На приклад, «Історія Крут».
4. Переймати досвід інших розвинених демократичних країн, які вже збудували себе. Вчитися у них, що таке свобода насправді.

Також Ліна Костенко сказала наступне: «Не хай забудеться моє ім’я, але нехай у вічності та поступі залишиться моя Україна». Дійсно наше ім’я може розчинитися десь там в поколіннях, але Україна дійсно має бути й наші діти, внуки повинні знати хто вони та чому і від чого незалежні.