Розмова з військовим про життя після поранення

Ігор Халабурда – військовий, який втратив 2 ноги при виконанні бойового завдання. Своїм завзяттям, вірою в краще майбутнє і життя він надихає хлопців поруч. І не збирається здаватись. Програма «Добре, що ти тут» за посиланням:

https://www.facebook.com/radiom.ua/videos/1087652685850481/

Ігор Хлабурда – командир батареї 148 Артилерійської бригади. Під його командуванням було 80 підлеглих – це 4 бойових розрахунків самохідної артилерійської установки «Цезар», яку надали данські друзі.

«Перший снаряд, який ми з хлопцями випустили, – згадує Ігор, – ліг всього за метр від цілі. Після радянських зразків, це був дуже високий результат». Якраз у той момент він воював на Запорізькому напрямку. Там же і сталося трагедія.

«Ми пішли у контрнаступ, – розказує командир. – Я поїхав шукати нові позиції, і ми на легковій машині заїхали на мінне поле. Нас було 5 чоловіків». Відбувся вибух, в результаті якого Ігор отримав найважчі поранення.

«Я дуже вдячний своїм хлопцям, які не побоялися та витягнули мене звідки, наклали турнікети і повезли в польовий шпиталь. Вже там за моє життя боролися медики, бо я спочатку пережив кому, потім клінічну смерть і загалом 9 операцій. Хочу сказати дуже дякую всім медикам, які витягнули мене з того світу».

Ігор прийшов до тями вже в Запорізькому шпиталі, де йому сказали, що у нього немає ока та правої кінцівки, на той момент ще йшла боротьба за ліву кінцівку, але, на жаль, лікарі так і не змогли її врятувати. А також, він дізнався, що потрібно ставити на череп титанову пластину, щоб закрити мозок. Але, як тоді сказав лікар: «Слава Богу, що живий. Ми думали, що ти не виживеш».

Спочатку було дуже важко. Як Ігор сам зізнається, були в нього думки і про суїцид, і спроби назавжди прогнати від себе дружину, яка приїхала до нього. «Вона мені тоді відповіла, – згадує командир, – що спочатку витягне мене, а потім ми побалакаємо. За що я їй дуже вдячний».

Військовий ділиться, що саме підтримка та віра близьких людей: дружини, доньки, побратимів, капелана допомогли йому пережити важкі часи. «У госпіталі я почав звертатися у молитві до Бога. Я хоч і був з віруючої сім’ї, але сам не був віруючим. Так, на свята бував у церкві, але це все. Коли мені стало дуже важко, почали проходити думки про Бога», – ділиться Ігор. Також його дуже підтримали декілька гарних людей, яких на думку військового, йому послав Господь.

«Спочатку до мене почав приходити віруючий з церкви Філадельфія, – розповідає командир, – він знайомий нашого капелана. Він не ліз до мене зі своїми переконаннями, просто підтримував і був поруч. Потім приїхав інший віруючий. Він у 2015 році втратив руку і ногу. Він приїхав за рулем автомобіля і своїм прикладом показав мені, що без кінцівок теж можна жити». Зараз Ігор своїм прикладом підтримує інших військових та надихає їх не здаватися та вірити. 

Поради від пораненого військового:

Не потрібно давати гроші пораненим військовим на вулиці. Це принижує гідність людини, вона почувається жебраком. Так, військові або їх рідні можуть збирати гроші на щось. «Особисто мені люди пожертвували гроші титанову пластину і новий протез ока, тому що старий став випадати, – підиться Ігор. – Але це не теж саме, коли на вулиці тикають. Наче я жебрак якійсь. Не робіть цього, будь ласка». Перевіряйте кому і на що ви жертвуєте. І обов’язково жертвуйте тільки перевірним та знайомим людям, бо часто шахраї цим користуються. Знайте, що Держава абсолютно всіх забезпечує протезами: і військових, і цивільних. Інша річ – коли військовому потрібен більш сучасний протез. Пропонуйте допомогу пораненим людям, але будьте готовими, що ці люди не завжди зможуть її прийняти. Бо вони хочуть доказати, що сильні, що навіть на протезах можуть пройти та подолати шлях. Пам’ятайте, що допомога – це іноді просто слово, яке може підбадьорити військового. Ніколи не кажіть військовому, що ти його розумієш. Бо людина, яка цього не пережила, ніколи не пойме повністю. Не підсаджуйтесь на наркотики. Спочатку їх колють, як знеболювальні, але людина дуже швидко до них звикає і вже потім не може без них обходитися. Ігор радить, якомога скоріше заміняти їх на знеболювальну пігулку – Ібупрофен. Поранений військовий дуже залежить від підтримки близьких людей: дружини, дітей, батьків. Він повинен відчувати, що він їм потрібен, що вони його люблять і не залишать. Це дасть йому наснаги боротися.