Мама чужих дітей. Де береться любов на ВСІХ, у прийомній сім'ї?

У цьому епізоді «Майстерні» ми знайомимо вас із мамою, яка подарувала родинний затишок понад 30 дітям. Це – Ліліана Діцул. Разом із чоловіком Олександром, вони вже понад 20 років виховують дітей через модель Дитячого будинку сімейного типу. Як батьки приймають нових дітей у сім'ю? Відповіді на ці питання та більше – у нашому новому епізоді:

https://www.facebook.com/radiom.ua/videos/952981019649444/

 

Нашій героїні 58 років, останні 18 років вона разом з чоловіком виховували дітей через модель Дитячого будинку сімейного типу. А ще до того, вони просто всиновлювали дітей. А ще раніше – працювали з дітьми вулиці.

«Я завжди мріяла працювати з дітьми, – почала свою розповідь Ліліана. – Навіть у дитячому садочку, коли мені було десь 5-6 рочків, вихователька могла на мене залишити всю групу з діточками. З віком ця мрія росла, тому після школи пішла навчатися в педінститут. Потім працювала вчителем в школі, і десь з 25 років почала займатися з важкими дітьми з вулиці». 

За цей час вони випустили близько 30 дітей, які виросли порядними людьми. Вони працюють, деякі мають вже своїх діточок і не забувають про своїх прийомних маму і тата. Одночасно у них було 13 прийомних дітей. Потім вони виростали, Ліліана з Олександром брали наступних і починали спочатку з новими дітьми. Зараз з ними живуть 5 дітей, але як зазначає гостя, ці діти вже останні, бо вік вже не той.

«Нам завжди давали самих складних дітей, – згадує жінка, – тому ми з чоловіком завжди готувалися та здобували знання на випередження. Також, як батьки-вихователі, ми кожні 2 роки проходили навчання та підвищення кваліфікації».

Ліліана розповіла, що вони з чоловіком ніколи не відверталися від дитини, щоб вона не робила, якби себе не поводила. Завжди давали їй час адаптуватися та нічого не вимагали.

«Ці діти були дуже травмованими, – розповіла гостя. – Вони не довіряли дорослим, тому нам потрібно було зробити все, щоб вони почали нам довіряти, а вже потім вибудовували з ними якийсь діалог. Були різні випадки. В школу нас дуже часто викликали, особливо перші декілька років, як тільки дитина починала з нами жити. В такі моменти ми завжди були на боці дитини, навіть якщо вона була неправа. Вже потім, коли дитина виходила за двері, ми ледве не на колінах просили вибачення перед директором і вчителями. Але при ній ми такого не могли зробити».

Також героїня розповіла, чи був у них з чоловіком час для двох. «Був, але не багато. Ми намагалися все робити з дітьми: в кафе піти, на море поїхати. Вони нам ніколи не заважали».

Ліліана відмітила у чому різниця між інтернатом і Дитячим будинком сімейного типу. «Між ними дуже велика різниця. Дитина має бути тільки в родині. Коли в інтернаті змінюються вихователі, дитина бачить це. А вона має бачити весь час двох людей (маму і тата), не трьох, не багато, не по черзі, не за графіком, бо тоді ламається модель родини. Дуже важливо, коли у дитини є соціальні зв’язки з дорослими, бо тоді діти вчаться довіряти цьому світові».