Чи захистить мене Всевишній під час війни?

6 вересня від серцевого нападу у віці 69 років помер Ігор Козловський. Пан Козловський був відомим українським релігієзнавцем, вченим, кандидатом історичних наук, письменником та громадським діячем, мав послідовну проукраїнську позицію, за що й був заарештований та провів у полоні так званої «ДНР» понад рік. 

Ігор Анатолійович народився 1954 року в Макіївці. Здобув вищу освіту за історичним фахом  у Донецькому державному університеті. Понад 20 років працював у державних органах на посадах, пов’язаних з релігійною ситуацією регіону.

За своє життя пан Козловський написав понад 50 наукових книг та 200 статей. Досліджував особливості та історію різних християнських конфесій, східні релігії та поширення християнства в Африці та Азії. А також належав до ініціативної групи «Першого грудня» — об’єднання інтелектуалів та громадських діячів, які у 20-ту річницю референдуму про незалежність підписали Декларацію з метою об’єднання українців довкола демократичних принципів побудови держави.

Окрім релігієзнавчої діяльності пан Козловський досліджував історію козацтва, бо сам  походив із козацького роду. Був співзасновником Кальміуської паланки Українського козацтва та займався відродженням козацьких організацій.

У 2012 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Церква Христова (Church of Christ) в контексті Реставраційного руху в християнстві: передумови виникнення, етапи розвитку і проблеми сьогодення» та до 2015 року був викладачем у Донецькому національному технічному університеті.

За свою проукраїнську позицію зазнав переслідувань від бойовиків «ДНР». У січні 2016 року його захопили в полон, де знущалися, катували та імітували страти. Наприкінці 2017 року в ході обміну полоненими він був звільнений.

Його історія ув’язнення та тортур привернула увагу до проблеми безкарності бойовиків та безправ'я на території ОРДЛО. Після звільнення працював старшим науковим співробітником Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

Смерть Ігоря Козловського – це величезне горе для всього українського народу, української науки та християнських спільнот. Ми від усього колективу Радіо М висловлюємо щирі співчуття близьким та рідним Ігоря Анатольовича та хочемо поділитися радіоефіром програми «Біблійний погляд», на якій пан Козловський прийшов за тиждень до своєї смерті. Розмова йшла на тему «Чи захистить мене Всевишній під час війни?»

Також цей ефір можна подивитися за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=V2EF75hkq88

Під час війни багато хто з українців почали ставили собі питання: «Чи захистить мене Всевишній? Чи є щось крім моєї спроможності та правил безпеки? Чи є те, що ми називаємо надприродним Божим захистом?» пропоную про це поговорити з нашим гостем – науковцем Ігорем Козловським.

Деякі хибно вважають, що вчені – це невіруючі люди. Це не так. Серед науковцем багато віруючих, особливо серед гуманітаріїв. Я, вони, ми – віримо, що ми не випадкові. Це значить, що для кожного з нас є план нашого життя, є сенс і місія. Якщо є початок, то зрозуміло, що є й кінець.

Це минула пострадянська епоха спотворила образ вченого. Зараз же люди більш цілісні, тому бути й віруючим, й науковцем – це нормальна річ. Насправді, віра в Бога не заважає людині проводити ті чи інші наукові дослідження. Але потрібно розуміти, що сама по собі наука не ставить питань сенсів. У неї інші задачі – на приклад, зрозуміти закономірності розвитку фізичного та соціального світу. А ставити питання існування людини – це вже прерогатива філософії та релігії.

У свій час Юнг сказав цікаву фразу «Якщо є у людини невроз, це означає, що у людини не має сенсів. Як тільки вона знаходить сенс свого існування, у неї зникає невроз». Тобто людина, яка не має сенсів, ніколи не може бути щасливою до кінця, тому що щастя – це внутрішня та зовнішня цілісність. Саме ця цілісність дає можливість мати впевненість у невипадковості свого існування та спокійно рухатися вперед, навіть під час такої катастрофічної реальності, яку ми зараз переживаємо.

Чи це можливо, коли над тобою літають уламки та ракети?

Безумовно ви можете хвилюватися, але від цього не повинна страждати ваша цілісність. Цілісна особистість менше травмується, тому що травма – це дуже часто руйнування вашої внутрішньої людини. Наше суспільство дійсно травмоване, але, як писав Франко: «Стійкість перед травмою виникає у людини якраз тільки тоді, коли у неї є сенс». Це дуже актуально, особливо, коли ми говоримо, що війна має певну тяглість. Саме тут потрібна наша стійкість. А стійкість продукується людиною тільки тоді, коли є стрижень сенсів. А сенси – це поняття духовне. 

Чи може Бог нас захистити?

Бог не тільки може нас захистити, Він нас підтримує, дає сили, здоров’я, сенси та стійкість перед викликами та важкими реаліями. 

Це теж відноситися до наших солдат? Вони теж можуть молитися та розраховувати на Божу допомогу?

Безумовно. Саме для цього на передовій так багато капеланів, які проводять душе пасторську роботу та працюють з душею військових. Що таке душа? Це питання нас знову повертає до сенсів та запитань: «Навіщо існує людина? Навіщо вона бореться? Навіщо зустрічає виклики війни, удосконалюючи свою стійкість?»  Бо людина, яка покликана саме зараз на цій землі, вона захищає не тільки матеріальне, а й духовні цінності. Бо ця війна – це також війна цінностей.

Ідеологія руського миру – це по суті демонічна ідеологія, в якої головною апологією виступає смерть, війна, вбивства та руйнування. Вони йдуть сюди для того, щоб знищити наші цінності, бо їх лякає наша свобода, і в тому числі релігійна. Ви тільки подивіться, як вони на окупованих територіях відразу знищують релігійну свободу та починають переслідування. Вони знищують нашу людську гідність, яка дарована нам від самого початку, бо ми створені за образом та подобою Божою. Це є вже гідність.

Що ви маєте на увазі під словами «демонічна ідеологія»?

Є таке суттєве поняття, як «символ віри» – це те, що об’єднує спільноту. На приклад, якщо ви прийдете до якоїсь церкви, то почуєте, як там співають та сповідують символ віри. З царицької «сим» – це симбіоз, синергія, те що об’єднує та «волон» – це сторона. І разом – символ – це об’єднання сторін.

Є слово протилежне для «символу віри» – це диявол. «Дия» «волон» – це той, хто роз’єднує сторони. У нашого противника фальш ідеологія, де проблема не лише в змісті ідей, а проблема в тому, що ці ідеї заперечують реальність. Тобто, щоб їх реальність відповідала їх ідеології, їм потрібно знищити нашу реальність, в якій ми живемо. Це і є демонічність – руйнування єднання, знищення гідності, свободи та ідентичності, які є важливими складовими повного життя людини.

Як працює демонічна структура? У неї є два інструменти: залякати тобто через страх та звабити через задоволення.

Вони керуються наступним правилом: «Якщо хочеш бути в очах інших хорошою людиною, зроби спочатку щось дуже жахливе, а потім дай якісь вихід та трошки полегшення». Так працює росія. Вона спочатку зруйнувала Маріуполь, а потім каже: «Дивіться, ми почали вам будувати будинки». Саме це є диявольська, демонічна логіка.

Ви були в полоні у 2016-17 роках, чи переживали ви, чи бачили реальний Божий захист?

Безумовно. Опинившись у підвалі, де вже ніхто тебе не чує, де крик не проходить через кам’яні стіни. У камері смертників, де перед тобою стіна, списана людьми, які тут вмирали протягом останніх п’ятдесяти років. Коли твій простір обмежений. Ти впираєшся двома руками та не можеш рухатися, тому що періодично каналізація затоплює твій простір. А перед цим ще вилізають пацюки. Але все одно ти залишаєшся цілісною людиною.

Вже після перших катувань у мене було декілька внутрішніх думок. Я згадував сторінки зі Святого Писання та знаходив в них порятунок. Павло писав: «Завжди радійте». Завжди – це категорично, не іноді, не час від часу, не тоді, коли вам добре і приємно, а ЗАВЖДИ. Для мене цей вірш був певною мірою потрясінням, особливо враховуючи в яких умовах я знаходився. Але потім я зрозумів, що в цьому повелінні є відповідь та порятунок від Господа.

Далі була думка, що я повинен молитися. Не за себе, а за інших. В цей момент, починаєш розуміти, як відкриваються обрії та формується соціальний інтелект. Я молився за багатьох людей, майже тільки півгодини перерахував імена людей та спільнот.

Господь почав відповідати на молитви дивним чином. Я був повністю ізольований, не отримував листи, жодного телефонного дзвінка тощо. Але ось мені передали млинці, в яких був маленький пергамент зі словами, що з моїми рідними все гаразд.

І головне – внутрішньо відчував, що я в цій камері не один. Це було досить дивне відчуття, яке дозволяло мені випрямити спину, розгорнути плечі, не дивлячись на сморід та холод, дихати та радіти. Радіти снігові, який залітає в камеру крізь розбите вікно у гратах, радіти дощу. А коли тобі ззовні передають хліб, ти його ламаєш та вдихаєш, ти розумієш, що це і є запах свободи. 

Що потрібно, щоб мати цю внутрішню впевненість, що Бог тебе чує? Що ти не один?

По-перше, ми – істоти, які відрізняємося від інших живих істот на цій планеті, тим що ми маємо людський вимір. Він є надважливим. На жаль, багато людей забувають про це та живуть плотським, емоційним, а все людське займає в їх свідомості дуже низький прошарок. Але цей людський прошарок важливий, тому що там відбувається зустріч – тебе й Бога. В цей момент ти починаєш розуміти, що ти не є випадковий. Як сказав Милорад Пайч: «В цей момент вічність цілує час». 

По-друге, знайти сенс можна у молитві та рефлексуванні. Задати собі питання: «Навіщо мені бути віруючою людиною?» та отримати відповідь: «Тому, що це моя місія, яка полягає в тому, щоб реалізувати Божий проект та нести за себе, як за проект, відповідальність перед Господом». Бо без відповідальності, не має місії. І тоді Бог почне з нами спілкуватися та відкриватися нам.

Ми покликані в цей світ володарювати. Це наша співвідповідальність, бо ми продовжуємо акт створення світу. Звісно можна залишатися інфантильною людиною, але набагато краще – відповідальною. Коли ти береш відповідальність за своє обійстя, свою країну, цей світ.

Це дорослішання. Бо тільки доросла людина починає розуміти, що оце я можу зробити сам, а от тут я прошу у Бога сили, щоб щось здійснити, стійкості, мужності, витривалості, бо бачу певну свою межу, але я знаю, що у Бога є безмежжя. Після цього починаєш розуміти, що молитва – це діалог з вічністю. Але як у всякому діалогу, потрібно почути відповідь. Для цього треба, щоб твоя внутрішня структура бути налаштована та мала певні локатори, щоб почути цю відповідь.